Крок другий (музичний)

...лиш музика вічна

За антимоскітною сіткою прочиненого вікна руки моїх садових дерев пестить теплий вітерець останньої повної ночі цьогорічної весни. Завтра -  31 травня, а потім - літо.

Легка втома й привкус еспрессо в роті, запах жасміну з того ж таки вікна, полуниця перед сном - вітамінка в непомірних дозах,- все то вкупі наштовхує на думку, що цієї ночі заснути буде дещо складніше, аніж зазвичай...а ще оцей клятий метелик... і де він взявся в кімнаті - такий маленький - скаче по монітору й зловити не можу.  Та, втім, можливо, то й  на краще - виспатись можно і завтра, і позавтра...та й вчора спав, ніби, а сьогодні...сьогодні ще накидаю навушники, вмикаю плейлист класики, знаходжу Летючого Голандця, відкидаюсь у стільчику, закриваю очі і розпливаюсь в обіймах блаженного задоволення.

Я щойно звідти, де музика полонить собою молекулярну структуру повітря, залу, зрештою всіх присутніх там, пульсує, разом з кров'ю, наповнюючи слухачів приливом якогось радісного щему...

 

 ...де голос солістів гримить, як грім серед ясного неба, коли ти наче нічого не очікуєш, а тут раптом: "гуууууххх"...і такий той "ууух" довгий та голосний, що аж затамовуєш дихання...

...був там - серед кількох сотень щасливчиків, що власними вухами слухали у живому виконанні концерт, присвячений 200-літтю з Дня Народження "композитора й диригента, режисера й письменника, філософа й драматурга, радикального, скандального, спірного" Ріхарда Вагнера – частини культурної спадщини Німеччини планети Земля. Ті незабутні дві години, коли емоції, наче холодна вода на розпечене каміння: падають, сичать і обдають гарячою парою, аж волосся дибки... мурахи різко прокинулись від того ошпару, бігають за шиворотом, по рукам, по тім'ячку... заворожуючі миттєвості.

Зала Національної опери України імені Тараса Шевченка вперше приймала такого надзвичайно вибагливого і до всього цікавого слухача, як я. Навіть люстру - й ту намагався зафоткати на приємну згадку.

А потім - в антракті, стою, значить, між парточками, затамовую подих, закриваю очі і ніби аж не чую - відчуваю, як повз проносяться архангели з дудками - ледь прохолодне повітря торкається волосся, лунає голос тих труб, звуть за собою душу...не інакше...

... займають своє почесне місце - зверху над сценою й притишуються - навіть вони не можуть завадити тому, що поновиться за кілька секунд.

 Ось він, як зара модно говорити, то є "Сет-лист" виступу колективу... ну а по-старожицьки - просто "Програма концерту":

Це щось неймовірне. То неможливо описати словами взагалі, нікому: ні людині, що ніколи в житті того не чула, ні тій, котра слухає подібне щодня в навушниках, ні навіть тій, котра щотижня ходить сюди ж на різного роду концерти... Музика Вагнера, то шквал нот, переходів, переборів, нестримних емоцій,  розкиданих по партитурах...то розмова інструментів між собою, з тобою, ще з невизначеною кількістю таких же, як ти, і кожному їм є що повідати - то шепочучи, то кричучи, то роблячи це одночасно, причому тобі у вуха в одну мить вдаряє стільки отих шепотів і криків, що всередині м'ячиком починає скакати...чи то серце, чи то душа, чи то все вкупі...
Ще кілька годин тому я не вірив свому щастю за 20 гривнів. І таки хтілось сидіти й купатись в хвилях насолоди не якісь там 2 години, а довше, ще довше й ще довше - ці переплетіння музичних баталій; ці арії, з голосами без кінця й краю; ці перегукування віолончелей з арфами; веселий сміх флейт й тужливе мугикання баритонів; дзижчання скрипок...розкладання звуку на складові займає тебе всього і взагалі забуваєшся, губишся в часі і просторі...

Однак все має закінчення... Програно останні партії опери "Валькірія". Українські Вотан з Брунгільдою тричі дали коло поміж музикантів з поклонами, аби їх покраще розгледіли всі бажаючі, що вперто не збирались покидати своїх місць у залі; отримали купу квітів, ще більше аплодисментів, та й взагалі - видно було, що не хоче вдячна публіка їх відпускати.
Я також стояв, щосили гамселив рука об руку  і думав, що поїхав останній автобус додому і прийдеться добиратись "альтернативними методами", піти ж, втім, якось ну зовсім не виходило-дуже вже гарні "валькірії" красувались на сцені.

...додому я потрапив вже під початок нового дня, десь хвилин за п'ять до нього, однак то було настільки не суттєво й не важливо, настільки снував переповнений музикою, що сон зараз видавався чимось таким непотрібним, а факт раннього підйому таким далеким для розуміння, що лиш під початок другої ночі, все таки, прийшла думка таки трохи поспати...

..доторкнувшись, наостанок, ще раз до прекрасного:

...натискаю sleep на клавіатурі, стягую навушники...за кільки секунд стихає дзижчання кулерів в системнику, мене окутує цілковита тиша...й чути, як тільки вітер шепоче за вікном: "впусти мене, впусти"...