незавершені мелодії дивної осені

Пожовклими листями під ноги вклалась Осінь. Вологими, холодними ранками, похмурими  днями й щодня довшаючими вечорами, вдершись в життя кожного навколо, зовсім не по-пушкінськи, депресовим настроєм і монотонністю, незримо ввірвалась вона і в мою буденність. 

Різнокольорові події-листя опали з дерева життя й оголили так гарно замасковану за, щодня мною фарбованою, ширмою сірість. Ось вона - всеохоплююча, всепритуплююча і така нудотна Осінь, а ось я - такий банально маленький супроти неї, як проти всього світу, але ж...на хвилиночку, супроти тільки мого світу...в заначці я таки маю ще трішечки листя, - прихованого з літа саме для такого випадку. Прийшов час прикрити ним сіру наготу власного життя, вкутаного в сей час в тісне полотно, зіткане з осінніх фарб, осіннього настрою, осінніх поглядів і осінніх мелодій...

sonbahar*

Для мене  осінь - то пора, коли разом з першими дощинками і прохолодою мій, сугубо рокенрольно-хардроківський, плейлист різко набуває металевого забарвлення, відблискуючого різнокольоровістю. Побіля Led Zeppelin та Гадів відкілясь з'являються Amon Amarth, Arch Enemy, Exodus прикрашені Haggard`ом та Diablo Swing Orchestra, миловидними Vicious Crusade'ом та Vanitas`ом, і, за смаком, Nocturnal Mortum, Khors...а ще з осінню в моє життя приходить jazz...заколихуюсь вакханаліями з навушників і всенький поринаю в таємничу атмосферу  сьої музики...

Для мене осінь - то прозріння: коли я бачу як дофіга з задуманого я таки не зробив за чергове найкоротше літо за останні н років...і знову, і знову я вирішую то все записати, але так і не спромагаюсь згадати...

Для мене осінь - то час цілковитої аморфності і безвідповідальності, коли щодня, засинаючи, я обіцяю сам собі, що взавтра ляжу раніше спати і обов'язково висплюсь, завтра взагалі почну бігати чи висіти на турнику, завтра я сяду і нарешті почну робити то, шо мені подобається, а не то, за що отримую гроші...я так надіюсь на те "завтра", яке настало 20 хвилин тому, що, прокинувшись, просто забуваю про котре з всіх послідуючих "завтр" я думав...

Для мене осінь - то пауза, коли мені здається, шо весь світ чекає лиш на мене - отак стоїть і дивиться, підбадьорюючи до руху, а я, у відповідь, також стою і дивлюсь на нього - дійсно, нащо кудись йти, коли можно просто постояти - час ліні і приготувань до зимового (!?) сну...

...дратівливість від дрібниць, мокрі ноги, шось схоже на депресію і думки про зиму...

 

Але тільки не ця осінь?!!!

trabalhar**

Найбільше в роботі мене завжди стомлювала монохромність і монотонність, втікаючи від яких я знову падав у все те ж "болото" і смиренно виконував монохромно-монотонні обов'язки держслужбовця чи офісного планктону. День за днем, тиждень за тижнем, знаючи, що добре тільки там, де мене нема і що кожна робота має шось гарне і дуже важливе для соціуму загалом і робітників зокрема. Щопонеділка я чекаю п'ятниці аби відіспатись, щосуботи - понеділка, аби не переривати роботу, бо тоді так тяжко починати по-новій, щонеділі - кінця світу, бо ненавиджу понеділки.

Вдень робота, ввечері - пошуки відради і зміни роду діяльності: в численних хобі, в досузі, у втечах від оточення і самого себе у все нові й нові місця..що, як правило, приводять до монітору - майже такого як і на роботі.

Я звик швидко змінювати думки і теми розмов, але тільки не смаки і вподобання; навколишнє середовище і навіть оточуючих, але тільки не друзів; манеру витрачання грошей,  але тільки не манеру їх заробляння... я так звикся, я так до того дійшов і я знаю, що  взавтра має бути шось цікавіше...в котресь з завтр...

Втечі в "кудись" перезавантажують і підзаряджають, однак ненадовго і щораз тим більше викликають залежність: проходить якийсь термін і я знову потребую своєї дози "пігулок щастя", а з часом - вже не хочеться нічого - тільки бігти, бігти і ще раз бігти...і я йду у відпустку... щоб через тиждень чи два знову повернутись до того самого "возу, що й нині там" і продовжити.

Так мене навчили: не кидати на півдорозі, не підводити, триматись отриманого місця. Тільки не пояснили: де закінчується дорога, кого, окрім себе я підводжу і нахєр триматись за те, шо тобі не належить згідно засертифікованого чи заштампованого "незамєнімих нєт".

Найбільше ся проза життя муляє мені восени, коли листя опадають і навколо всьо настільки  сіре, шо нема навіть чим загнобити підкумарюючих думок.

 Але тільки не ця осінь?!!!

God Was Never On Your Side***

Ми ніколи не бачились. Ще бувши школяриком я робив спроби: забігав в єдину оселю, де, як казали, міг його зустріти, щовечора висловлював подяку за прожитий день, двічі на тиждень зі сльозами дивився на його образ.... я навчився читати і замість букварика випадково прочитав його життєпис, написаний спеціально для таких же як і я... пройшло зовсім небагато, за деякими мірками, часу і я таки навчився сумніватись в прочитаному. Виявилось, що забігав в його оселю не тому, що когось там шукав, а тому, що бабуся просила побути з нею та донести додому корзинку з окропленою їжею; говорив вечорами не з подякою, а тому, що мама наказала робити так щовечора, бо по-інакшому не можна; двічі на тиждень дивився на настінний образ не просто так, а тому, що саме грало улюблене Динамо, яким ой як конче потрібна була чергова перемога!!!! То були наївні намагання малої дитини побачити те, що їй показували пальчиком розумні дорослі. Дитина виявилась присліпкуватою, бо так ні до чого й не додивилась.

Я не цураюсь свого минулого, як і не цураюсь отриманих від нього уроків і "пороків", але інколи мене "накриває" і внутрішній голос категорично забороняє спілкуватись на визначені теми, щоб не вийшло шось на зразок:

"- Зайдемо в церкву?

- Так, пішли - мене приваблює велич генія людського і краса творіння рук людських, прям як в музеї.

- Ти атеїст чи що?

- Ні.

- Ну і слава богу (чи "Богу")

- Ти скажеш, що я гірше.

- А що може бути гірше?

- Що коли я скажу, що наді мною і мені світить сонце, груди наповнює вітер, і за ними я просто не помічаю животворящих хрестів і мудаків в рясах.

- Блін...а шлюб ти також в полі братимеш?

- Я б і не проти. В шлюбі головне кохання, у бозі - віра, тільки не релігія. Вважай мене віруючим, але не релігійним - так буде краще обом..."

......

Зрештою, я знаю тільки одного паплюжника і творця власного добробуту - мене самого. Я - Бог?!!!

Коли надворі зима: від глибокого вдиху відчувається обмерзання всередині носу, сніг вальяжно кружляє і навально валиться під ноги, коли льодом сковане всьо навколо і ступаєш, мов на ковзанах; коли весна - ол інклюзів: соло птахів, фарби квітів, запахи свіжості, смак березового соку; коли літо: пекельно і дихати не хочеться, жиєш від вітерцю до вітерцю...мене полишають всі думки окрім прагнень і бажань... і тільки на осінь прокидаються філософські роздуми, сковані взимку, приворожені навесні і розтанулі влітку. Осінь - ідеальна пора для паразитів мого мозку - полчищ думок-тарганів.

Але тільки не ця осінь?!!!

Profumo di donna****

Вважаючи, що справжня осінь починається десь після закінчення тепла, з початком дощів, тобто близько кінця  жовтня - початку листопаду, я намагаюсь відкатати всі можливі ліміти поїздок на рік до цих днів, або вже лишити на зиму. Однак цієї осені мені захотілось щось змінити.

Бажання зробити осінь туристичною не полишало світлої голови весь вересень і початок жовтня, а досягли свого апогею на Республіці в Кам'янці. Сприяли тому отримані позитивні емоції, певні події, певні нові знайомства...найбільше: певні нові знайомства.

...У Львові, коли б я там не бував, незалежно від пори року: нема де впасти яблуку: різноголосся туристів, їх повсюдні невеличкі зборища групками з керівником, шо розповідає якісь небилиці, людські затори у вузьких вуличках, зовсім мінімальна мжичка, сувеніри і пиво на кожному кроці,  унікальність кожної кнайпи справа і зліва, друзі, що інколи чекають в гості - частіше, аніж я збираюся, Австро-Угорсько-Польські панорами, жиди і вірмени - увіковічнені народності в назвах вулиць, рокенрол, Кузя,  ...-ось що для мене Львів.

Кожного разу з особливим трепетом я туди заявлявся аби поблукати отими переповненими вуличками вдень, чи ними ж, але абсолютно пустими- до схід сонця, як то було влітку, зійти кудись і побачити панораму міста, застряти на Личаківському, чи в центральних двориках, а тепер ще й для того, аби поворушити пожовклі листя під ногами у Львівських парках. Листя, що є ніби теплим подихом з мого бездомного літа - в спину, в сірість осені.

А ще, Львів - то Її зелені очі, вихоплені з моря таких же глибоких і пронизуючих очей-озер: зелених, карих, блакитних...в кожної, як у Медузи Горгони - глянеш і закам'янієш...Я не підвладний залежностям від алкоголю чи наркотичних засобів, але Вони мені досі сняться...

---

Ця осінь зовсім не така, як кілька попередніх. Я перестав мислити, думати, розраховувати - роблю спонтанні речі, ті, які буквально щойно прийшли в голову, не даючи думкам розповсюджувати згустки інформації, я не сперечаюсь зі світом -хто кого перестоїть -  біжу супроти ньому, чи за ним - швидко і невпинно і Вона окутує мене зовсім не сірим покривалом - я,  скоріше, купаюсь в різнобарв'ї Її під ногами вистеленого листя.

Встигнути все, нікуди не поспішаючи; втекти від світу навколишнього, не замикаючись у свій маленький світ, здійснити кілька бажань, не впадаючи в ілюзії -мені то вже вдалося, а попереду: ще є час, ще  очікує листопад- з поривами вітру до 20 м/с, з проливними дощами, з, можливо, снігом - натяком на затяжну або теплу зиму, зі стукотом колес і недоспаними в потягах ночами і... з його неповторними осінніми мелодіями, що ніколи не завершаться.

• *-осінь турецькою
•  **-робота португальською (прикольна схожість з *)
•  *** - пісенька Motorhead (тест тут)
•  **** - Італійський фільм '74 року, пізніше - в 90-х, америкоси відзняли всім відомий фільм з мегакрутим Аль Пачіно і не менш крутим танго в його виконанні (скачати тут)