Into the mind - chapter 1

Чи не забагато думок заважають інколи спати?

Філософам, психологам і іншим "словоблудам", впевнений, живеться легше - вони можуть швиденько зловити потрібну ниточку з усього клубка, який скаче в голові, заважаючи спокійно закрити очі, розкрутити, миттю повирішувати всі запитання й заснути. А тут - доки зрозумієш що турбує, доки знайдеш, де воно починається... Ні, ти ж не можеш жити простіше - забити та й змінити позу для сну - тобі треба довести свої роздуми до логічного (як тільки ти його називаєш) завершення, треба розібратись і тільки тоді набути спокою. І, здавалось би, тебе турбують якісь найпростіші житейські істини, одначе...

концепція часу

Бувають періоди, коли це "інколи" аж занадто часто заважає спати і думки, одна за одною, стрімко переплітаючись, знаходять нарешті вихід на свободу. Закриваю очі...
...Останнім часом зовсім не товаришую з отим самим "Мсьє Часом". Дійсно, а навіщо товаришувати з кимось, хто постійно йде?.. Йде безповоротно - геть. От хоча б в якесь з "вчора": відкриваю очі - 7 ранку, кліпнув - 9-та, кліпнув ще раз - 11-та... побоявся кліпати більше - так і пішов ранкову каву пити об одинадцятій... А час пішов собі далі. Та, зрештою, подумав собі - хіба час не для того, аби його на щось витрачати? Ну поспав зайвих пару годинок... Ось було б з ним таке, як у фільмі "Час" - тоді б точно більше цінував би... а так : "пане Час, чи не залишите мене наодинці з цією гламурною чашечкою кави?", "вельмишановний Часе, не міг би ти зникнути десь на кілька годин, а я порозважаюсь з ось цією милою й невимовно цікавою книжечкою?". Навіть двічі й просити не потрібно.

Та, врешті, настає момент, коли відчуваю, що саме такого друга, як Час мені й не вистачає - саме він, холера, який завжди мною нехтувався, ось тепер такий необхідний і такий бажаний, саме його хочеться відчувати поряд - таким повільним і розважливим, як і сам. Та де там - продовжує йти, продовжують тІкати механічні IWC на столі й миготіти електронні Casio на руці. А разом з ним йдуть думки. Ті, що були актуальними щойно... але то було так давно, - десь в минулому часі. 
Думки з емоціями й почуттями переходять у вчорашнє - спогади, тягнучи за собою й людей, з якими пов'язані - туди - в минулий час. Людей, які були актуальними... втім, чи варто про те? Певно, то так закладено: собакам - властивість бути вірними, людям - властивість відсіюватись, і всім їм - уміння раптово зникати в минулому часі. Для того, аби на їхнє місце в моє життя приходив хтось інший. Можливо цікавіший, можливо кращий, можливо просто інший - але тільки для того - і не інакше. Всі світогляди побудовані на тому, що енергія повертається: віддана, втрачена - вся повертається, перебуваючи в постійному русі, як і отримана - вона також мусить бути повернена в майбутньому. Люди повертаються значно рідше - з проханнями чи пропозиціями, з радісним чи сумним виразом обличчя, просто так чи для чогось, приходять іншими, але ніколи не займають своє старе місце.

Час же не є енергією. Він - невідновлювальний ресурс, який витрачається на всі цілі, на миттєвості і людей. Яких? Хіба не кожен з нас сам для себе то визначає? Час дещо забирає, щось привносить, в дечому дозволяє розставити крапки над "і", але за це його кількість постійно зменшується. Часу під силу зробити зі мною що завгодно: возвеличити чи раптово кинути в саму прірву, але в кінці кінців він, як злий геній, забере й мене в минуле. Туди, куди пішов сам, туди, куди напротязі всього  життя він, крокуючи поряд, забиратиме декорації і акторів навколо аби замінити їх на інші. І тільки пам'яті - незначній, але такій інформаційномісткій мембрані між моїм вчора й сьогодні, під силу втримувати в собі щось, що нагадує про втрачене під дією часу. Втримувати стільки, скільки потрібно мені. Навіщо? Навіщо цей тягар, що не дає просто скочити в завтра, тягнучись позаду величезним якорем? Тим більше що пам'ять, як механізм,  також потребує того ж самого ресурсу для роботи. Мабуть, я занадто сильно намагаюсь абстрагуватись від реальності, ускладнюючи життя спробами зрозуміти впливи й плини часу. Мабуть мені просто потрібно чимось більш приземленим себе зайняти. Знаю, втім,  продовжую бавитись з думками.

"Існує зовсім маленька одиниця - миттєвість. Скажімо, відбулось щось, що викликало в мені якусь емоцію. Нехай, виключно позитивну. Але за найменший проміжок часу це - вже минуле. Післясмак, насолода, вдоволення - досі залишаються, а ось сама емоція - головний її сплеск - то вже минуле. Лещата пам'яті швиденько відкусують частинку того переживання і створюють закладку, сукупність яких і складає, власне, пам'ять. Відтепер, скільки б не пройшло часу після вказаної події, але, варто тільки чомусь зачепити в мені згадку про неї, як одразу ж відчуваю те тепло, що окутувало при її переживанні. І це, - можливість відновлювати подію в спогадах - дійсно справжнє щастя. " 
"Та не кожна миттєвість є такою, яку хочеться собі нагадувати. Бувають такі, що в свій час викликали негативні емоції, а, коли навіть і позитивні, то такі, що, залишаючись в минулому, заважають насолоджуватись теперішнім. Хочу жити сьогодні, любити сьогодні, відчувати сьогодні й далі - завтра, не думаючи про те, що залишилось у вчора, а внутрішній голос продовжує шипіти десь поруч: "не забувай минуле, воно ж було таким прекрасним". Шепоче й заважає рухатись далі. Абстрагуватись допомагає тільки...так, найбільш невідновлювальний ресурс - час."

Але ж в ньому є така прекрасна особливість - швидше він також не йде.

Окрім "не забувай минуле... " внутрішній голос ще нагадує про уроки, які я мав би виносити з пережитого на протязі всього життя. Одначе в хаосі пам'яті дуже важко вирізнити, де наука, а де помилкове твердження, що було тільки миттєвістю, яка так насправді нічому й не навчила. Тут хтось обов'язково скаже, що таких моментів життя не надає, що кожен з них - то нове "зерно прозріння", але чи з такою ж впевненістю він зможе заявити, що в секунду, коли момент відіграно це "зерно" впало саме в ту ниву, яка дасть пізніше плоди. І чи дасть час настати тому "пізніше".



Для мене нереально важко навчити пам'ять фільтрувати спогади. Вона вперто пропускає все підряд, нагадуючи, без розбору, то приємне, то щось, про що так хотілось би забути раз і назавжди, нехай ці події навіть тисячу разів пов'язані між собою. Вириває з своїх глибин те, що тліє, відкинене як непотріб. І я знаю, що, насправді, тільки ці її проекції з минулого на сучасне й не дають сьогодні мені заснути.

Та є в цьому й приємна новина - я знайшов Час аби повернутись до Блогу ;-)