Згадка про Новий Рік

Або 

Солодке з пам'яті

Трапляються в житті моменти, які хочеться переживати потім знову і знову, ба, навіть без коригування - просто окунутись в них, наче в холодну воду, і відчувати всім єством, як вони приводять тебе до життя... Бувають...Ці моменти, як і решту інших, менш суттєвих, але також важливих, творимо особисто ми. Що би хто з Вас  не казав про Долю, Фатум, злий Рок і таке інше, я сперечатимусь, адже впевнений, що кожен з нас з ними спить, щоранку прокидається, відгодовує з ложечки власними думками і маленькими діяннячками; саме від нас, наших помислів і кроків - вперед, вбік чи назад  залежить розмір гепи, в яку потрапляємо в наступну секунду і яку, за кілька митей по тому, з гордістю величатимемо долею.

Я не настільки божевільний, як всі гадають, я значно гірший! (Оззі Осборн)

...сидиш вдома, можливо п'єш каву чи чай, а можливо банально кльоцаєш по клавіатурі і, під рекламу кока-коли, думаєш про новорічне диво-казку: діда мороза, приваленого мішком подарунків, снігуроньку з рожевими щічками і морозцем в очах, веселими безтурботними забавами...зовсім позабувши, що ти вже 20 років як виріс з того віку, коли самі слова "Новий рік" вже були казкою, коли діда мороза чекав чи не більше як рідного тата з роботи, а снігуронька була мало не ідеалом жіночої вроди, коли отримана банальна цукерочка в подарунок від них викликала якщо не приступ ейфорії (бо тоді й слова такого не знав), то звичайну дитячу радість і шалений щем в душі від розуміння, що то таки є свято...Виріс, та чи хотів того сам, чи не задумувався, чи не задумуюсь я зараз про те, як добре було в "тому віці" радіти всім отим шаленостям і безтурботностям, чи не підходить ностальгія клубочком...Чорт забирай, таки ні, таки хотів, таки радий з того що маю, хоча б тому, що можу сам творити ту Казку, не чекаючи плебея на санях в компанії посинілої дівки; хоча б тому, що вибираю сам місце свята, не чекаючи, доки свято знайде мене; хоча б тому, що спонтанна непланована казка в моєму виконанні набагато веселіша, аніж затерта до дюрок щорічна програмка чергОвого діда мороза...

Та раптово змінимо тему: від ліричного відступу до дещо банальніших речей. 

Що для Вас зустріч Нового року? Купа варіантів, правда ж? Як то: зібратись на 5 вечора, наготувати купу їдла, закупити різнокаліберного шмурдяку, на десяту розкласти то всьо на столі, всістись, почати, аби до привітання президента встигнути провести старий рік, о дванадцятій, поверх випитого в старому році, употребити свіжоналятого шампанського, о першій доїсти останнє олів'є з тазіка, біля другої, якщо знайдуться сили, вийти до ялинки і, о четвертій, без пам'яті відключитись, аби прокинутись за 6 годин, відчуваючи себе ніким іншим як героєм фільму "Згадати все" з баняком замість голови і розумінням гострої необхідності опохмелитись, яка, втім, зовсім не радує жодну живу клітинку організму...не радує, але то мало кого  зупиняє. Звичайно, можно виключити алкоголь з обов'язкових страв святкового столу, однак таку "розкіш" можуть дозволити собі не всі "божевільні" навколо-це ж, раптом, стільки змін... Інший сценарій: той же тазік олів'є, грінки зі шпротами, найближчі друзяки і гулянка в мафію чи монополію.. Гарне, веселе і з розумом проведене вбивання часу...в чотирьох стінах... Ще? Можно вирватись в Карпати: Славсько, Буковель, Драгобрат, хатинка в глухому лісі - всі вони на тебе чекають з розчиненими дверима і усміхненим обслуговуючим персоналом... доба на дорогу, доба на облаштування...гарний варіант, якщо нікуди не поспішаєш чи маєш відпустку на зайві 2-3 дні, але зовсім не підходить, коли другого числа на ранок мусиш бути на робочому місці і насолоджуватись не прикрасами зими: запахом свіжості, чистотою снігу, червоними личками пробігаючих дівчаток, а монотонним дзижчанням моторів робочих машин, чи гулом ненависного комп'ютера; коли замість кружляючих сніжинок "танцюєш" з нагальними звітами, які сьогодні навіть ніхто не відкриє, а замість веселих криків дітлашні - чуєш незадоволене буркання "начальника виробництва". І цікаво лиш одне - чи це один я такий лохобан, чи життя таки дійсно повне несправеливостей...

...і, все-таки, сиджу я вдома, п'ю каву, чи чай, або навіть банально кльоцаю по клавіатурі і, під одночасне читання якихось передноворічних новин, раптово задумуюсь про власну новорічну диво-казку... Яким вона буде - зустріч з новим 2013 роком? Хвилювання? Ні - я на таке не здатен. Планування? Та ви що - "так делают только лохи", як каже одна добра дівчинка. Блукаючі думки над розгорнутою картою України -  ні більше, ні менше. Власне, ні про що, лиш в стилі: "Отже, до кого б поїхати цього року. Ага, сюди можно, і сюди можно... А може всюди і одразу...". Вечоріло, було ближче до середини грудня - число 10 чи  11. Думки зникали з такою ж завидною періодичністю, як і з'являлись, - я би назвав то модно: брейндамажем, або просто:  поносом головного мозку, - ніби адекватно сприймались, але все ніяк не в'язались в загальний вузлик можливих подій....а пальці продовжували нагло кльоцати по клавіатурі з метою нащупування все нових і нових...втім, можливо, їм просто не було що робити!

В житті кожного з нас є люди, чий "гострий язичок" чи слово, вчасно вставлене в розмову з вами, нерідко роблять "картіну маслом" в моменти, коли вас переповнюють найбільші сумніви.

В мене, у фіналі діянь, сумніви бувають рідко, бо, як правило, я або "копаю" або "не копаю", дуже не задумуючись, керуючись правилом "Краще зробити і жалкувати, аніж не зробити і жалкувати про незроблене", одначе, в даному випадку ще була "купа часу" і площі, аби де розгулятись - занадто багато варіантів: "їхати?", "куди, до кого?", "друзі в Карпати кликали - не встигаю", "а ще в Чернівці можно", "або ще в Кам'янець", "...і Франік..", "а може просто в Хмельницький на чергову п'янку?", "ні, може просто в Хмельницький на інтелектуальні ігри?", "чи може взагалі вдома відіспатись?"...  І, коли, поділившись найкращою, найфантасмагоричнішою зі своїх думок-сателітів, викладеною експромтом, прикрашеною візуальними ефектами піднесення і схованою в обгортку з інших- менш цікавих  думок, з присутньою в моєму оточенні такою собі "руйнівницею сумнівів", у відповідь я почув: "А давай я поїду з тобою!", в наступні 20 хвилин ці сумніви якось самі собою кудись щезли і ідея, що мить тому здавалась найбредовішою, раптом стала найдосконалішою і фіксованою. Мабуть не потрібно зайвий раз говорити про ступор, який я надійно прикрив трішечки дурненькою посмішкою а-ля Містер Бін і розряд, який в ту ж мить промчався між стінками черепної коробки, дозволивши лиш видавити "Ну...можно мабуть"... чи щось таке...Але це вже було кроком, навіть стрибком в бік втілення в життя ідей і задумів.

Отже,  їдучи трасою Київ-Бровари за два тижні до 2013 року, дві тверезі людини - два генератора ідей; два кип'ятильника думок зі світлими головами на плечах, без зайвих вагань і зволікань, прийняли доленосне рішення щодо спільного святкування Нового року. Це мала б бути спонтанна поїздка в Західний регіон, орієнтовні місця слідування: Мукачево, Ужгород, Чернівці, Кам'янець-Подільський, Івано-Франківськ, Хмельницький...будь-куди й у будь-якому порядку, тільки б 2 січня зранку звідти добратись до Києва - робота...

Почався кількаденний моніторинг інтернету на предмет "хто як святкує", "де, що подивитись", "куди і звідки як довго добиратись"... Квиточки "туди"- хоч кудись, були замовлені по власним каналам, як зазвичай останнім часом, і чекались з дня на день, однак втішних новин все не було аж до дня, коли мені сповістили: "Тільки до Львова...2 штуки, не викупили на ранковий потяг. Тобі лишати?"... І було вирішено - їдемо 30/12 зранку до Львова, звідти потягом вночі на Чернівці, де зустрічаємо НР, далі - 01/01 автобусом в Кам'янець, де гуляємо до "Київського потягу". А сама столиця з "розпостертими обіймами" зустрічає нас біля дев'ятої ранку вже 02/01... Чомусь мене переповнювала впевненість, що ось саме так все й буде - без варіантів... Я тоді навіть уявити собі не міг, як все буде насправді...

День відправлення... Ранок почався за кілька годин до посадки в потяг. Пробудження від третього попідряд будильника, деяка біганина по хаті, швидкісне заливання термосів, прискорене вдягання і, як слідство всього того, пробіжка по перону за 2 хвилини до відправлення потяга, що, втім, зовсім не вплинуло на нашу повну спокійність і врівноваженість - так і зайшли в потяг...легкою, невимушеною ходою...

Найкраще, що, на мою думку, може трапитись в дорозі, так це знайомство з веселими попутниками. Конкуренцію такому щастю можуть скласти хіба здоровий сон чи ну дуууже цікава книга, але від них отримаєш лиш спокій, але тільки не масу позитивних емоцій, що привносить в подорож випадковий сусіда на найближчі кілька годин. Звичайно, і моя супутниця була дуже компанійською і лиш з однією нею вже було б весело їхати, одначе, хорошого забагато не буває, хіба не так? Два хлопаки, маршрут: Київ-Львів, ціль: весела зустріч Нового Року в стилі "паті на хаті", позитивні і веселі, прям як ми ). Словом, Гарсію Маркеса того дня я так і не відкрив... Спочатку були шашки, потім шахи, потім Блек Лейбл, гітара, нарешті Шепетівка, потім в сусідньому плацкарті захникав малий і  ми в повному обмундируванні  вийшли в тамбур, де грали й співали для себе і абсолютно невідомих людей, приводячи їх у повне захоплення... навіть пісеньку власну вигадали з приспівом "бум-бум-бум, ми їдемо у Львів" і концептуальними куплетами...

Проїзд вдався на славу і Львів посміхався нам у вічі такою ж щирою і широкою посмішкою, як і ми йому. Маленька мандрівочка муніципальним транспортом - відвідали львівських друзів, посиділи за чашкою кави і київським тортом, а далі - гуляти містом...

Вітер, що невпинно й, якось аж наче, злостиво, тріпав прапор і наші куртки, зовсім не заважав розгледіти чудовий святковий настрій міста, його жителів і гостей, якими були вщенть переповнені вулиці навіть в цю не дуже погодню і світлу днину; видертись на самий вершечок Високого Замку; познайомитись з земляками з Сумщини, що ось вже пів століття топчуть львівську бруківку; похвастати один перед одним знаннями районів і вулиць міста, нахабно розкиданого під ногами; збігти донизу, дуріючи і тримаючись за поручні, аби без падінь, розмірковуючи куди там далі... А далі, за традицією моїх подорожей Львовом, Личаківське, де в таку пору освітлюється лиш центральна алейка і могилки з лампадками. Звичайно ж, зайшли ми через дюру в паркані, обійшли повне коло, відвідали Кузю - все такий же, в чорних окулярах і з деякою стриманою посмішкою - неспішно почвалали до виходу, де, здається, пробудили від смирного сну охоронців, що отримали від нас 20 грн "за вхід", чесну відповідь на питання "відки зайшли?", і дуже лаконічну на "ви там нічо поганого не робили?". Вийшли центральною брамою і вирішили, що ми таки добряче голодні: "Криївка?" "-Криївка", "Пішки?" "-Пішки". За цікавими розмовами і не помітили, як добрели до Ринкової. Затишна всім відома кнайпа вітала нас гаслом, однак, без медовухи; зайняли столик біля добряче вквашених поляків і, смачненько попоївши, продовжили пішу мандрівку на залізничний вокзал.

31/12/2012 року о четвертій ранку я засинав в потязі зі Львову до Чернівців з гулкими від втоми ногами, повною головою львівських вітрів, відчуттям власної подоби до чаші, переповненої чорним чаєм з ломтиком лимону - навантажений враженнями, позитивом і з кріпатурою від посмішки.

Сонячні зайчики на засніженому пероні весело танцювали навколо нас, намагаючись заволокти кудись в мирську суєту Буковинської столиці, але, досі втомлені Галицькою землею, ми були невблаганні... Таксі - готель - душ - пару годин безтурботного сну...

Затишна місцина за містом - наш готель: не чути гуркоту чудес НТП за вікном; засніжений парк, більше схожий на маленький лісочок; привітний персонал - всі в одному лиці - ідеальне місце для відпочинку.

Що я знав про Чернівці до цього: тут дуже крутий університет на кшталт  "Альма матерів" Оксбріджа; величезний базар "Калинка" - навіть помасштабніше Хмельницької "Тучі", маленькі й вузенькі вулички з бруківкою і, власне, всЬО. Поїхали блукати?

Початком екскурсії слугувала зустріч з моїм гуртожицьким побратимом, що люб'язно прокатав нас поміж вокзалами власним народним автомобілем, а потім доправив до вулиці Олі Кобилянської - ніби як саме тут можно оцінити шедеври тутешнього зодчества.

...гуляємо, попутно розглядаємо місцеву церквушку, викрашену  у рожевий колір...(мабуть ніким іншим, як заблукалими мешканцями республіки Казантип), прикупили карту і почимчикували в бік величної і давно манячої Резиденції Буковинських Митрополитів, що у наш час виконує скромну і сумирну функцію Чернівецького Національного університету імені Юрія Федьковича (доречі, об'єкт 1330 спадщини ЮНЕСКО з 2011), а також, за сумісництвом, місця "паломництва" жителів і гостей міста. 

Люб'язний, усміхнений дядьо-охоронець в дверях за 10-ку пропустив нас поблукати територією, незважаючи на то, що вихідний день (гроші роблять дива). Фоткали всьо, що вартувало і не дуже вартувало уваги. Звичайно ж, в середину самого ВУЗу ми не потрапили, але, мушу визнати, дворик сей гарно підходить для прогулювання пар під кронами присутніх тут дерев. На території, хто не знає, є й своя капличка, де всі бажаючі можуть поставити свічечку, попередньо куплену без продавця - в розрахунку на чесних людей.

Покружляли ще трішки навколишніми вуличками, зробили кілька, на мій погляд, гарних фоток  і пішли в бік центру - містом, що саме закутувалось в передвечірні сутінки. 

За всіма прогулянками і балачками зовсім позабули про час - на годиннику біля шостої вечора 31/12/2012, а навколо на вулицях жодного натяку про те, що "Свято наближається". Дійшовши ж до центральної площі узріли головну ялинку, круг неї 3 музики, 5 торгових яток і кілька випадкових перехожих, типу нас.  Ще - "Палац Діда Мороза", більше схожий на маленьку хибарку, і льодова арена - каток, де на мінімальній площі катає стільки народу, що, не те що яблуку, а навіть горошинці не було б де впасти. Словом, це все зовсім не клеїлось з типовим передноворічним станом справ і не йшло в жодне порівняння зі Львовом чи Києвом.
Для заморення черв'ячка знайшли якусь їдальню а-ля "Два Гуся" і, жуючи "всіма зубами" раптом завели розмову про те, що Чернівці зовсім не схожі на місто, в якому треба зустрічати Новий рік...:
- Поїхали назад до Львова?
- Було б непогано, але в нас квитки з Кам'янця,
- Ну то що робимо?
- Поїхали в Кам'янець?!
...дзвінок на автовокзал "А сьогодні вже автобусів не буде зовсім, останній в 16-50 пішов..."; залізничний: "Ні, а від нас взагалі нема потягів до Кам'янця.."; друзяці (він все таки не перший день в Чернівцях): "Тю, я ж тобі казав, шо в цьому місті нема шо робить, а ми тіко в Кам'янець заїхали. І я тобі казав поїхали з нами. Кароче да, там на окраїні, біля торгового центру Екватор, там попутки...але в таку пору ви там навряд чи шо спіймаєте... Словом, удачі!"
- Ловимо таксі, їдемо в готель по речі, їдемо в ТЦ, якшо до 8 ніц не ловимо, купуємо піцу і зустрічаємо НР в готелі, а якшо ловимо...
- Поїхали :-)
Що дуже сподобалось в Чернівцях, то це таксисти. Спитай в них щось і все - весела поїздка до місця призначення забезпечена. Дядечко буде розповідати всьо - від історій про молдаван, які клали бруківку до розповіді про те де і за яких обставин він святкував останній ДН своєї доньки. Такий же "моторист" підібрав нас на старенькому мерседесі в центрі міста і згодився "покатати" за всім маршрутом.  І ось ми з речами біля мосту на кільцевій. Кілька машин - толку ніякого - навіть не дивляться, ще б пак - всі поспішають на свято...ось і Дід Мороз на оленях "Віто"...проїхав  мимо...Я вже навіть вдався до марної справи - написати на клапті паперу великими літерами  "ХОТИН", але чи то клапоть малий, чи то ручка тонка - видно було геть погано. Ще кілька хвилин і біля нас спинилась "Червона Фіра" - чудо радянського автомобілебудування з дещо постарілим вітчизняним Шумахером за кермом. 130 км за годину: "Більше газу -менше ям". Інколи приходилось таки ловитись за щось міцно прикручене, бо гальма, здається, трохи ранувато хапали. Пролетіли 60 км:
- Зліва, кілометрів за п'ять, Хотин, а мені прямо. Щасти вам!
- Дякуємо, з наступаючим...
...все, як і кілька хвилин тому: махаємо руками, щоб нас помітили з прямуючого на Кам'янець  автобуса - ігнорують, стрибаємо на обочині - не допомагає. Здавалось просто не наш вечір, день, рік??? і було вирішено прямувати пішки - скільки там йти - якихось півтори годинки і Хотин... Звичайно ж не полишаємо надії і за кожної нагоди пробуємо шось спинити...результат прийшов, коли було подолано добрі півкілометра.
- Куда, полтіннік за двох, їдем?
- Кам'янець, їдем.
О, як виявилось не одні ми забажали добратись в новорічну ніч з Чернівців до Кам'янця. Дівчинка на передньому сидінні пояснювала сірість міста за спиною тим, що люди просто зневірились в новорічне диво... Ось так - чекали-чекали на нього віками, воно не проявлялось, взяли, та й зневірились, а тим не менше, шановні - не состоявшийся кінець світу - то хіба вам не диво? ))) посміялись трішки і за кілька хвилин до восьмої вечора вже перетинали міст "Лань, що біжить", де заодне навів справки про "банджи" - можно приїздити...

Найкраща дуга на тілі жінки - її посмішка. (Боб Марлі)

Кам'янець-Подільський кардинально і повністю відрізнявся від Чернівців.
Виною тому були далеко навіть не ілюмінації, якими вздовж і впоперек завішані дерева, стовпи, міст, будівлі; зовсім не освітлення вулиць, парків і всього навкруги... Свято було тут присутнє всюди: в місцевому дідові Морозі, що пропонував кожному "пігулку щастя", в ятках з "продавцями емоцій", як то тир чи кидання шариком по статичних предметах; в щасливих обличчях місцевої убуханої гопоти, що мирно протоптувала стежки між засніженими алеями; нарешті в запахові повітря. Дух свята, витав навколо; Дух свята наповнював всіх і кожного веселим настроєм і почервоніннями на обличчі; Дух свята тримав і нас у захопленому передчутті чогось надзвичайного, гарного і досі небаченого.

Кілька годин тому, заселившись в черговий готель ("4 сезони", доречі - затишненько і дешевше, аніж в "7 днів"), порозсилавши цілу купу смс-ок, понабиравши, на кого вистачило грошей, всіх родичів і нагородивши в слухавку гори привітань, захтілось нарешті повернутись на вулицю - на свіже повітря, де можна гуляти всю ніч - ген до наступного року. "Голод - не тітка", говорить українське прислів'я, явно натякаючи, шо від нього під ліжком не сховатись, чи десь за кущиком... Старе Місто - оздоблено по-новорічному гарно і зі смаком... Гадаю мало людей в Україні, які ще не лишили сліду на сій бруківці..якшо ви з таких - запишіть Кам'янець в чергу міст "маст сі" - не пожалкуєте... Отже - в Старому Місті ближче до півночі. Голодно крокуємо повз Ратушу в бік Фортеці, пригадуючи, де тут можно було б підвечеряти. У Поліцмейстера закрито, в піцерію - не цікаво...далі... Козачок (чи щось в тому ж дусі), на веранді дві легенько підвипивші особини під теликом сповіщають: "Кафе? да, работаєт", барна стійка, де клопочеться господарочка у національному вбранні; оформлення в стилі української мазаночки, і дві дівчинки-помічниці, що почергово бігають в сусідню залу, де чути святкування і, по дівчатах видно, що добряче наливають; посеред цієї пишної кімнати - піч, де пострілюють дровенята,  пахне затишком і "живим" вогнем. З гостями тут всьо скромненько - тілько ми, однак замовленого таки прийшлось трішки почекати... Але ж всьо розуміємо - гулянка і все таке. Взяли поверх їжі ще глінтвейну - для зігріву, а в дорогу- в термос- замовили грог (коньяк і чай з лимоном). Тільки вийшли за поріг, як я своїм "соколиним зором" розгледів, що в фортецю відкрито двері, ну що ж - туди й подалися.
При вході два охоронці почали були довгу казочку про те, що гуляє тут сьогодні готель і входу нема, але особливої уваги з нашого боку тому вже не приділялось. За секунду було вирішено йти на "вали" (фортифікаційна споруда - Західний бастіон чи "Нова фортеця" далі на захід по трасі).

...Остання ніч цього року, за 5 хвилин північ, швидкими, наскільки то можливо по коліна в снігу , кроками ми збігаємо на вершечок валу; за 2 хвилини північ, "відкорковано" термос і наповнено "бокали" грогом...час пішов на секунди... і...

З Новим Роком!... 

повільними, маленькими ковтками п'ємо теплий, дещо кислуватий напій, а навколо салютами запалене нічне небо. Здається, нема жодного вільного клаптя понад нами, здається - навколо казка, здається, невидима сила підносить  вгору двох, сповнених захоплення і дитячої радості, усміхнених і зачарованих людей.
Фортеця в цю секунду чимось таки дійсно нагадувала всім відому Уолт Діснейську заставку з баштами і салютами...
Довго стріляло, наповнювало повітря запахом "паленого", щеміло душу  мільйонами гривень, спущених на видовище, радувало око тим самим видовищем... Потихеньку  затихав гул салютів, закінчувався грог в термосі і ми вдвох, все ще перебуваючи в "візуальному екстазі", потихеньку спускались донизу - на "грішну землю", де за двома мостами, поміж таких же будинків, стояв наш непримітний готель.
- А що ми будемо робити завтра весь день в Кам'янці?
- Не знаю, погуляємо, і...поїдемо в Хмельницький?
- О, можно.
...Ранок наскочив якось дуже швидко, здали кімнату і з речами подались блукати тим же містом, яке оглядали рік тому - за кілька годин до цього моменту. Цього разу у Поліцмейстера відчинено. Ситненько попоївши, прогулявшись сувенірною ярмаркою, з насолодою переглянувши цікаві і дещо дивакуваті малюнки майстрів графіті на стінах історичних будівель, прямуємо на автовокзал, аби черговим чудом, цього разу - вітчизняного автобусобудування - Богданом - за кілька годин проїздити повз залізобетонний напис-пам'ятник "Хмельницький". Обласний центр, з яким пов'язані найтепліші спогади молодості, куди досі хочеться повертатись заради всіх, хто там є.

Відпочиваємо на хаті, користуючись безмежною товариською гостинністю пана Патріота, з яким по "молодості" таки було пережито не один похід і з'їдено не одну спільну миску каші. Вбиваємо  час до потяга переглядом фоток у необмежених кількостях, питтям чаю...в тих же кількостях, за розмовами - спогадами про справи днів минувших... Загуляти містом так  і не визріли - не цього разу - гарний привід, аби приїхати сюди ще.
Третя ночі, залізничний вокзал, потяг-електричка підвищеного комфорту з сидячими місцями, недопереспані, виседжені 4 години напівдрімання, за вікном видно пробігають таблички "Глеваха"..."Київ-Волинський"...чути "на г-дцяту колію прибуває..." бррр приїхали...

З прищуреними очима висуваюсь на перон...ні - це зовсім не те місце, де хочеться бути в цю секунду, зовсім не та погода, яка радувала б мене в цю мить, а ці "жалкіє людішкі" - зовсім не ті люди, які мали б мене оточувати саме зараз...ну, окрім однієї людинки, якій мало не забув подати руку за тими всіма нахлинувшими почуттями...

Перед виходом на роботу маю купу вільного часу, який вирішую прогавити за сніданком.

Пізніше, вже без величезного рюкзака, я таки завалюсь в офіс, майже зовсім не змучений, з  нікому не зрозумілим залишком вогнику, який потім довго ще сіятиме в моїх очах, підтримуваний власним, незбагненно звідки, таким стійким потягом до божевільних задумів і намагання їх втілити...

Що ж, значить це ще не все ;-)


ПиСи. Прокидаючись сьогодні, майже за 2 місяці опісля всього описаного, я задумуюсь, що то трохи дивно залишатись дещо нерозважливим, дещо "втюханим" у відсторонення від світу реального у світ, створюваний для задоволення власних емоційних потреб, і це в той час, коли навколо  кипить щось, що я вперто не помічаю, а називають його нічим іншим, як життям... Мабуть не моїм життям, бо моє - там, де за нього відповідаю я.

ПиПиСи. За черговою чашкою кави, думається мені, що стаємо ми дорослими не тоді, коли так вирішуємо, чи коли нам про те кажуть оточуючі, чи коли нам стукне кілька років після школи; навіть не тоді, коли лишаємось самі чи коли самі починаємо приймати рішення...ні, на мою думку, дорослими ми стаємо тоді, коли починаємо за когось відповідати, коли можемо за когось відповідати, коли, створивши власний світ, приводимо в нього небайдужих нам людей, розводимо своє "плем'я" і залишаємось тут - в горі, радості, багні, щасті... А доки того не здобуто -  невпинно вдосконалюю й розширюю свій кругозір - майбутній обрій того самого власного світу.

ПиПиПиСи. Після прочитання моїх романів мусить лишатись відчуття, що ще б трішки і все було б добре.  (Мішель Уельбек)