фіолетовий день

День починається як звичайнісінький собі день, - з банального пробудження. Однак цього дня, як ніколи, прокидаюсь на півтори години раніше - сам, без тілілінькання будильника. "Якого хвіга?"- скажете Ви... "Якого хвіга?" думаю я й перевертаюсь на інший бік, закриваючи очі з думками, що то таки прекрасно - спати ще цілі півтори години... "Спати!" - кажу організмові і, силкуючись, стулюю зіниці...

Як завше буває - між повторним засинанням і дзеленькотом будильника, пролітає навіть не мить, а її найменша атомна часточка - кліп...і всьо - вже, здається, вся будівля здригається від того пискоту. Продираю очі- за вікном погода не те що не "льотна", а така, що навіть би собака з буди не вийшов: вітрюган гне додолу дорева, сипле якоюсь різкою мжичкою, по трасі й під дворищем всенький корисний простір перепаскудили калюжі та грязюка...

Ранкові обряди перед виходом. За кілька хвилин на мені вже гірськолижний куртяк, бо окрім нього нема, шо й наперти на таку осінь, біжу на транспортувальник до роботи. В бусі осилено  аж три сторінки нині актуальної книги і знову годинка додаткового неспокійного сну.

Нічого не можу з тим зробити - сплю всюди, де захтілось. Осьо нещодавно заснув на ходу. Отак - йшов і...заснув... проснувся, коли спотикнувся й упав-так і запам'ятав - розплющую очі, а асфальт все ближче  й ближче...

Гулкий Київ, робота...настрій - фіолетовий, працездатність - на рівні дитини в дитсадку, яка ліпить пасочки - ентузіазму повно, але три зліпив - і вже нецікаво, якщо нема нової формочки, то взагалі в тому піску нема що й робити.

Та кожному ділу приходить закінчення й заміна новим, тому робота, яко гейм - "іс овер", вибігаю на вулицю - мене чекає пара дуже важливих справ. По-перше, забігаю в палатку швидкого ремонту - тут маю забрати фотоапарат, котрий умудрився якось зламатись в кишені. Діалог:
- Здрасть, я вам фотіка здавав.
-Квитанція є?
-Угу - в іншій куртці. Але ж у вас там копія в записничку ніби.
-Ну, я не знаю чи знайду...
...за 15-хвилинне листання блокнотика 10х15 біля мене в землю вростає бабка й без перестанку тараторить шо в її сестри на дачі телефон не ловить, тицяючи в пику якимся LG, дещо схожим на мою цеглевидну стареньку Нокію. "То мо у вас там просто не тяне, не?..чи вишок так багато, шо вони одна одну глушать? Тут же треба розбиратись, то ж не так просто", - включаю режим "я люблю людей", з ціллю залишити бабку таки біля палатки - і мені веселіше, й чувакам додатковий заробіток.
-Ну от він. Ваш? 
-Та він такий мій як і ваш. Наче ж він.
ПлачУ, розписуюсь про отримання, відходжу від палатки, дивлюсь фотки, флешки нема...дивно, наче з флешкою здавав...фотки не мої однозначно. Вертаюсь:
-Слухайте, тут якісь фотки лєві...
-Да, та ну не може буть.
-Та сірйозно
...звідкілясь в руках майстра з'являється флешка, вставлено, дивлюсь...
-О, це мої. Да, флешка моя, кстаті - завтикали по ходу вставить, а фоткі на телефоні лівакові.
-Ну, я не знаю..
-Кароч,  ладно, я завтра з квитанцією прийду, ок?
-Хорошо.
...ховаю повернуті назад шелестючі купюри...

По-друге, з дому отримано замовлення купити ліки - нагуглив мало не єдину аптеку на лівому березі в якій вони є. Заходжу. 
-Добривечір. У вас тра-та-та-та є?
-Добрий. Так, да, є.
-Та не може буть. Шо це в усьому Києві  нема, а в вас є?
-Ну є, я дивлюсь і є.
-Тоді мені пачку.
-А неможна без рецепту, ось дивіться, - тицяючи пальцем на скло перед вітриною, - чорним по білому написано, шо не відпускаються гіпертонічні засоби без рецепту.
-Ясно, понятно. Так а якшо нема в мене зара рецепту і історії хвороби нема, а таблетки треба то шо робить? - сам не знаю нащо питаю я.
-Ну поясніть лікарю, вони все знають, просто виписувати не хочуть.. - яке питання, така й отримана відповідь.
-Добре, дякую...
Виходжу, з настроєм приблизно на рівні колінних чашечок. Погляд на годинник - за кілька хвилин сьома. Рівно о сьомій автобус...ото б встигнути. Забігаю в перше, що йде на мою зупинку - ПАЗ, років етак з восьмидесятих - добре хоч їде, при тому, що рипить і трясеться, як змерзла панночка, котрих надворі допіру розбігалось дохолєри багато - з двору в двір, від дверей до дверей - не сидиться в теплих квартирах... 

Майже встигаю, біжу, нагло шмигаючи поміж людей, вискакую до зупинки автобуса... тільки 19-03, а на місці транспортного засобу - "бузина виросла"... люди - десь душ під 60, трохи розстроєні стоять і перезираються, запитуючи один в одного де то той автобус. 

Словом, я стою і поступово розумію, шо біг таки даремно - автобус спізнюється і в той, що буде за пів години влізатиметься не багато не мало, а  дві черги... 

Призадумався: во який видався день сьогодні: на роботі таке, що й нема, що згадати, фотіка не забрав, хоча давно обіцявся, таблетки не купив...а зара стою й добре хоть куртяк вітер не продуває, бо був би ще й простудився - мокрим від бігу та на протязі...

...Автобус подано за 20 хвилин, на сидячі місця запущені перші 20 чоловік черги, решта займає плацдарм в задній частині - там "рєзіново" й "бєсконєчно много мєста"... Тримаючись однією рукою за поручень, іншою якось листаю книгу й таки дочитую "451 градус по Фаренгейту" Бредбері... Сумний ще й від цього, розвертаюсь, кладу руку на бильце й схиляю голову, сумно якось і тоскно...торкаюсь лобом рукава, відчуваючи присутність чогось в карманчику на ньому. Відкриваю карманчик, а там... минулорічний буковельський скі пас... 

Ех, як же жваво розповзлися обличчям смішинки. Підіймаю голову й либлюсь всенькими зубами довколишній квадратурі переповненого людьми транспортного засобу. Поганий настрій, тоскливість, затурканість - всьо, як корова язиком злизала. Спокій, радість, натхнення..наповнюють груди, як крила - повітрям.

Та я вже півтора місяці зимовими покатухами марю, та я навіть лижі вже нульовочкою пошкрьогав, та я ж чекаю того снігу, яко древні євреї месію чекали, та вже й шолом перепримірено- чи раптово тиснути не почав, штанці кілька раз перекладено- все ближче й ближче до ботинок та рукавичок, ба, навіть г/л маску вже перепротер тричі й акуратненько вклав в шолом... Чого соромитись - може то саме через мене синоптики вже кілька тижнів скорий сніг обіцяють...а подекуди досі він навіть таки встиг випасти! 

Щовечора дивлюсь фотки з минулого сніжного періоду-ностальгую... І все частіше, замовлений кілька місяців тому, новесенький скі-пасик дістаю з конверту, як древню сімейну реліквію, кладу на стіл, аби помилуватись ще і ще. Напружуючи уяву, дихаю глибоко, наче морозним карпатським повітрям, думаючи виключно про швидкість, з якою невблаганні сніжинки атакують маску, коли мчиш, сконцентрований на горбистому білому покривалі попереду, про туман, що окутує вершини за горизонтом, коли мчиш, а повз пролітають дерева, які, втім, не встигаєш помічати... а повз пролітають лижники й бордисти, шляхи яких, втім, інколи таки перетинаються з твоїм... 

...спантеличений, задумливий, як зачарований, крокую вулицею. Перші осінні холоди - вітер шматує капюшона,  шматує куртку, шмагає мжичкою в обличчя, та ніяк не може дістатись туди, де стукає молот, гудуть ковальські хутра - тут куються мої задуми, звідси в незворушній й підвладній тільки мені самому манері виринають на світ мої бажання, тут народжуються й дозрівають, переживають витримку й закалку, відси приходять  в зовнішній світ слід за моїм щоранковим пробудженням. То може й все життя дане мені лиш для їх здійснення?..